Марафон для блоггеров «Блоговіст»

Марафон для блоггеров

Каждый кто напишет в своем блоге о марафоне «Блоговіст» может получить приятный приз от любимого Blox.ua

Подробная информация Марафон блогів «Блоговіст»

 

Родченко, Александр Михайлович

Александр Михайлович Родченко

 

Родченко родился в Санкт-Петербурге в 1891 году. Отец — Михаил Михайлович Родченко (1852—1907), театральный бутафор. Мать — Ольга Евдокимовна Родченко (1865—1933), прачка. В 1902 году семья переехала в Казань, где в 1905 он окончил Казанское приходское начальное училище.
В 1911—1914 учился в Казанской художественной школе у Н. И. Фешина, где в 1914 году познакомился с Варварой Степановой. С 1916 года Родченко и Степанова начали совместную жизнь в Москве. В этом же году он был призван в армию и до начала 1917 года служил заведующим хозяйством Санитарного поезда Московского земства.
В 1917 году, сразу же после Февральской революции в Москве создается профсоюз художников-живописцев. Родченко становится секретарем его Молодой Федерации, и занимается, в основном, организацией нормальных условий жизни и работы для молодых художников. В это же время вместе с Г. Б. Якуловым, В. Татлиным и другими он работает над оформлением кафе «Питтореск» в Москве, а с 1918 по 1921 служит в отделе ИЗО Наркомпроса, заведует Музейным бюро. Одновременно с работой в наркомате разрабатывал серии графических, живописных и пространственных абстрактно-геометрических минималистских работ. С 1916 начал участвовать в важнейших выставках русского авангарда (на выставке «Магазин», организованной Владимиром Татлиным) и в архитектурных конкурсах. В текстах-манифестах «Все — опыты» и «Линия» зафиксировал свое творческое кредо. Относился к искусству как к изобретению новых форм и возможностей, рассматривал свое творчество как огромный эксперимент, в котором каждая работа представляет минимальный по форме живописный элемент и ограничена в выразительных средствах. В 1917—1918 работал с плоскостью, в 1919 написал «Черное на черном», работы, основанные лишь на фактуре, в 1919—1920 ввел линии и точки как самостоятельные живописные формы, в 1921 на выставке «5×5=25» (Москва) показал триптих из трех монохромных цветов (желтый, красный, синий).
Помимо живописи и графики занимался пространственными конструкциями. Первый цикл — «Складывающиеся и разбирающиеся» (1918) — из плоских картонных элементов, второй — «Плоскости, отражающие свет» (1920—1921) — свободно висящие мобили из вырезанных из фанеры концентрических форм (круг, квадрат, эллипс, треугольник и шестиугольник), третий — «По принципу одинаковых форм» (1920—1921) — пространственные структуры из стандартных деревянных брусков, соединенные по комбинаторному принципу. В 1921 подвел итог своих живописных поисков и объявил о переходе к «производственному искусству»
В конце 1919 Родченко вступил в общество «Живскульптарх» (Комиссия по разработке вопросов живописно-скульптурно-архитектурного синтеза), в 1920 был одним из организаторов Рабиса. В 1920—1930 преподавал на деревообделочном и металлообрабатывающем факультетах Вхутемаса-Вхутеина в должности профессора (в 1928 факультеты были объединены в один — Дерметфак). Он Учил студентов проектировать многофункциональные предметы для повседневной жизни и общественных зданий, добиваясь выразительности формы не за счет украшений, а за счет выявления конструкции предметов, остроумных изобретений трансформирующихся структур. С 1921 по 1924 работал в Институте художественной культуры (Инхук), где сменил в 1921 В. В. Кандинского на посту председателя. В 1930 был одним из организаторов фотогруппы «Октябрь». В 1931 на выставке группы «Октябрь» в Москве в Доме печати выставил ряд дискуссионных снимков — снятые с нижней точки «Пионерку» и «Пионера-трубача», 1930; серию динамичных кадров «Лесопильный завод Вахтан», 1931 — послужившую мишенью для разгромной критики и обвинения в формализме и нежелании перестраиваться в соответствии с задачами «пролетарской фотографии».
Участник групп «Леф» и «Реф» (1923—1930), художник журналов «Леф» и «Новый Леф». Был членом «Объединения современных архитекторов» (ОСА). В 1925 году был командирован в Париж для оформления советского раздела Международной выставки современных декоративных и промышленных искусств (архитектор советского павильона — К. С. Мельников), осуществлял в натуре свой проект интерьера «Рабочего клуба». Рекламные плакаты А. Родченко удостоены серебряной медали на парижской выставке 1925 года Родченко принадлежит авторство панно на Доме Моссельпрома в Калашном переулке в Москве. Александр Родченко выглядывает из окна лестничной клетки
С 1924 занимался фотографией. Известен своими остродокументальными психологическими портретами близких («Портрет матери», 1924), друзей и знакомых из ЛЕФа (портреты Маяковского, Л. и О. Брика, Асеева, Третьякова), художников и архитекторов (К. Мельников, Веснин, Ган, Попова). В 1926 году опубликовал свои первые ракурсные снимки зданий (серии «Дом на Мясницкой», 1925 и «Дом Моссельпрома», 1926) в журнале «Советское кино». В статьях «Пути современной фотографии», «Против суммированного портрета за моментальный снимок» и «Крупная безграмотность или мелкая гадость» пропагандировал новый, динамичный, документально точный взгляд на мир, отстаивал необходимость освоения верхних и нижних точек зрения в фотографии. Участвовал в выставке «Советская фотография за 10 лет» (1928, Москва). Как фотограф, Родченко стал известен благодаря экспериментам с ракурсом и точками фотосъемки.
В конце 1920-х — начале 1930-х годов был фотокорреспондентом в газете «Вечерняя Москва», журналах «30 дней», «Даешь», «Пионер», «Огонек» и «Радиослушатель». Одновременно работал в кино (художник фильмов «Москва в Октябре», 1927, «Журналистка», 1927—1928, «Кукла с миллионами» и «Альбидум», 1928) и театре (постановки «Инга» и «Клоп», 1929), разрабатывая оригинальную мебель, костюмы и декорации.
В 1932 вышел из группы «Октябрь» и стал фотокорреспондентом по Москве издательства Изогиз. С 1933 работал как художник-оформитель журнала «СССР на стройке», фотоальбомов «10 лет Узбекистана», «Первая конная», «Красная армия», «Советская авиация» и других (совместно с супругой В. Степановой). Продолжал занятия живописью в 1930—1940-е годы. Был членом жюри и художником-оформителем многих фотовыставок, входил в состав президиума фотосекции профессионального союза кинофотоработников, был членом МОСХа (Московская организация Союза художников СССР) с 1932 года. В 1936 участвовал в «Выставке мастеров советского фотоискусства». С 1928 года регулярно посылал свои работы на фотографические салоны в США, Францию, Испанию, Великобританию, Чехословакию и другие страны
Применил фотомонтаж для иллюстрирования книг, например, «Про это» В. Маяковского. В 1930-х годах от раннего творчества, проникнутого революционным романтическим энтузиазмом, А. Родченко перешел к выполнению пропагандистских государственных задач: оформил много номеров журнала «СССР на стройке», в 1933 году участвовал в поездке на Беломоро-Балтийский канал, где сделал большую серию репортажных снимков. В 1938—1940 годах фотографировал артистов цирка, позже вернулся к живописи.

Александр Михайлович Родченко

Александр Михайлович Родченко

Александр Михайлович Родченко

Софі Лорен

Софі Лорен

Софія Лорен народилася 20 вересня 1934 року у Римі. Тоді вона ще мала ім'я та прізвище Софія Шіколоне (Sofia Scicolone) і була позашлюбною дитиною акторки. Виховувалася у крайній нужді у бідній частині Неаполя. Лорен так говорить про себе: «Коли під час зйомок у фільмі в одній із сцен потрібно було засмутитись, то мені достатньо було згадати про дитинство. Багато років ми їли лише юшку та 100 грамів хліба на день. У мене ніколи не було плаща і могла вважати за щастя, коли якоїсь зими діставала черевики. У 9 років сирени, що попереджували про авіабомбардування, викликали у мене страшенні болі голови. Тоді ми часто ходили ночувати у залізничний тунель, щоб врятуватися від бомбардувань. Голодували. Навіть у перші роки своєї кар'єри в кіно я звикла засинала з шматочком хліба в руках, бо хотіла мати впевненість, що коли проснуся, то матиму той хліб при собі». Однак важке дитинство загартувало її. Бідне, голодне дитинство — це лише частина правди про ті часи. Бо мати зуміла розбудити та розвинути в ній рішучість і великі амбіції. Вона хотіла, щоб Софі досягла того, що їй самій не вдалося. А доля допомагала. Тичка, бо так її дражнили в дитинстві, скоро перетворилася на вродливу дівчинку. Вона вперше стартувала у конкурсі краси в 14 років і здобула тоді титул «Принцеси морів». Після чого мати забрала її до Рима. Саме там вони обидві знялися 1949 року статистками у фільмі «Кво вадіс». Життя швидко набирало обертів. Софі брала участь у різноманітних конкурсах краси. Нарешті на конкурсі «Міс Італія» здобула титул «Міс елегантності». Але не титули виявилися найважливішими. На одному з таких конкурсів членом журі був кінопродюсер Карло Понті. Софі не було ще й 15 років, коли Понті підписав з нею контракт, змінив її прізвище на Лорен і зайнявся її кар'єрою. 1954 року Софі Лорен вже була зіркою, боролася за пальму лідерства з самою Джиною Лоллобріджидою. Таке суперництво не сприяло дружбі між двома зірками італійського кіно, тому через багато років Джина так підсумувала той період: «її амплуа було обмеженим. Лорен була чудовою у ролі селянок але не могла виконати роль дами». Понті був для молоденької Софі і менеджером, і добрим чарівником. Він також швидко став чоловіком її життя. Акторка зізнається, що закохалася в нього ще сильніше саме завдяки тому, що він був на 24 роки старшим від неї і нагадував батька, якого ніколи не мала: Карло був незвичайним. Він ніби «вдочерив» мене, а я ніби; вийшла заміж за «батька» Це саме він відкрив мене, ніби «народив» вдруге. Я потребую лише його і більше нікого." Коли вони познайомилися, Софі було 15 років, а йому — 40. В італійській пресі з'явилися сповнені обурення коментарі типу «спокусник неповнолітніх». Заради Софі Понті розлучився з дружиною в Мексиці, бо італійські закони тоді не допускали розлучень. Вони побралися 1957 року, але в Італії Понті звинуватили у бігамії. Лише 1962 року шлюб між Понті та Лорен було анульовано в Італії. Ще через чотири роки обоє здали італійські паспорти, прийняли громадянство Франції і нарешті побралися легально. Ще в 1950-х роках Софі Лорен почала з'являтися в американських фільмах, що знімалися в Європі. Понті вирішив, що настав час завоювати Америку. 1958 року акторка поїхала до Голлівуду. Її появі передувала велетенська рекламна компанія — Лорен мала стати за океаном новою богинею сексу. «Я завжди любила зйомки у Голлівуді, — говорить акторка, — бо каліфорнійський клімат нагадує італійський, а люди там відкриті й симпатичні, як в Італії». Але американці якось не оцінили її «божественність» і швидко повернули на землю, звульгаризували. Хоча за роль у «Чорній орхідеї» вона й отримала акторську нагороду на кінофестивалі у Венеції, але більшість фільмів, у яких Софі Лорен знялася в США, були суцільними помилками. 1962 року акторка повертається до Італії. І власне в той період вона виконала свої найкращі ролі. У фільмі «Мати і донька» режисера Вітторіо Де Сіка створила трагічний портрет матері в розшарпаній війною Італії. Ця роль принесла їй нагороду Каннського кінофестивалю та американський «Оскар». Потім грала в італійських, англійських, американських стрічках. І завжди було так, що в італійських фільмах вона творила великі ролі, а в американському кіно не гребувала комерцією. Коли її зараз запитують, про якого режисера у неї залишилися найкращі спогади, то відповідає: «Безсумнівно, про Де Сіку. Але також і про Джорджа К'юкора, Чарлі Чапліна, Етторе Сколу і, звичайно ж, Ліну Вертмюллер, яку я дуже люблю. Але передусім я повинна висловити слова вдячності Алессандро Блазетті, який започаткував мою співпрацю з Марчелло Мастроянні». Мастроянні виявився найкращим з її партнерів. Але водночас Софі заперечує, що їх поєднувало щось більше, ніж дружба. Натомість вона не заперечує, що була закохана у Кері Гранта. Але це було лише тимчасове запаморочення, бо, вірна своїм принципам, вона вибрала родину і чоловіка Карло Понті.